Пользователи → neseniuk → блог

Так завний "матч легенд", який пройшов на нашому стадіоні минулої суботи, був організований не клубом. Клуб лише надав стадіон в оренду фонду "Топ Юкрейн". Так що усі претензії чи подяки прошу надсилати їм. Якщо цікавить моє ставлення до подібних матчів, то воно таке - подібні заходи мають бути унікальними. Афіша має відповідати дійсності. Хто був на "матчі легенд", бачив, що із людей, зображених на афіші, був лише один Андрій Шевченко. Так само я погано розумію змішування на полі "ветеранів" і діючих спортсменів.

Колись у людей не було інтернету, а була лише одна програма телебачення. Тоді справді можна бул зрозуміти існування "команд ветеранів" аби люди могли хоч раз на власні очі побачити легендарних футболістів. Тепер же, коли практично усім бажаючим доступні записи матчів останніх тридцяти років, особисто я не бачу сенсу у таких іграх. Тому що я дуже добре памятаю, як грали молоді Блохін, Онищенко, Буряк, Михайличенко і багато інших наших футбольних зірок минулих часів. Я хочу памятати їх саме такими. Яке мені задоволення побачити, як колишній реактивний форвард підтюпцем пересувається по полю разом із такими ж самими як він? Я не хочу бачити їх на полі немолодими, бо тоді вони нагадують карикатуру на самих себе колишніх. Ті ж самі Сабо чи Буряк чудово виглядають у телепередачах у якості експертів футболу. На них приємно дивитись, їх приємно слухати. Навіщо намагатися надягнути на них труси і виганяти на футбольне поле? І так ясно, що їм вже не тридцять і не сорок.

З іншого боку у вільній країні кожен може проявити ініціативу. Судячи із того, що на "матч легенд" глядачів привозили автобусами із батьківщини організатора цієї гри, у цього організатора були для цього свої резони. Так само, напевно, були резони і у футболістів, які виходили на поле. Хоча, як на мене, той же Сергій Ребров ще цілком міг би грати у вищій лізі, а не у подібних матчах. Про Шевченка я вже згадав. Але це їхній вибір і цей вибір слід поважати.

Саме життя доводить, що часи. коли "матчі легенд" збирали повні трибуни залишились десь у сімдесятих-вісімдесятих роках. Я так думаю.

Тепер щодо закидів на рахунок роботи кас, проходів, харчування, сидінь і таке інше. У неділю я мав досить цікаву і досить корисну розмову із чотирма зацікавленими уболівальниками. Під час розмови виявилось, що принаймні один із них ще жодного разу не був на матчах поточного чемпіонату. Без образ, але це теж про щось свідчить.

Зауважнення від тих, хто ходить на стадіон, приймаються. Інцидент біля верхнього входу мав місце, його винуватці покарані і таке більше не матиме місця. Із двадцяти турнікетів на нижньому входя не працював лише один. Черг до кас не було.   

Гадаю, що подібне хоча б один раз траплялося із кожним. Кожен із нас хоча б один раз наражався на чиїсь матюки. І у кожного було на вибір два принципово різних варіанти поведінки. Вихід перший, найбільш розповсюджений, полягав у тому, щоб зробити вигляд, що ви нічого не чули. Коли це просто на вулиці – піти подалі, коли у компанії - почати матюкатися самому, коли у розмові із начальником або просто із тим, хто сильніше – стерпіти і потім самому обматюкати тих, хто нижчий або слабший. Вихід другий, який обирають не так часто – поставити того, хто матюкається, на місце. Це зробити набагато складніше, інколи це просто ризиковано, але той, хто робить саме так, заслуговує на повагу.

Отож, приміряли ситуацію на самих себе і пішли далі. У кожної мови є свої особливості. Наприклад, англійською можна цілком вільно вживати дієслово «фак», але цією мовою з усіма слід говорити на «ви». Тобто закінчити фразу словами «твою мать» по-англійськи неможливо. Виключно «вашу мать». На відміну від англійської, у російській та українській мовах існують так звані «табуйовані» слова. Слова – табу. Їх усі знають. Але вживати їх привселюдно або у пресі не прийнято.

Тому люди, які виправдовуючи скандування матюків на трибунах, приводять приклади із іноземного досвіду, щонайменше лукавлять. Перевірка на лукавство дуже проста – запропонувати такій людині повторити матюкальну віршівку із трибуни у присутності, наприклад, власної матері чи дочки. Якщо хтось із читачів на таке здатний – мені його шкода.

А тепер про головне. Чи не здається вам, що дехто «нагорі» навмисне підштовхує окремі групи уболівальників до «матірного» уболівання. Задум простий – нехай краще матюкаються ніж висловлюють з трибун колективні подяки мешканцям окремих регіонів.

Як бачите – все у них вийшло найкращим чином. Починаючи з 7 серпня жодних подяк із фанатських трибун не чути. Як я вже писав раніше – це наслідок роботи, проведеної певними органами із певними людьми. Результатом маємо мовчазну домовленість – матюкайтесь скільки завгодно лише не дякуйте ніяким жителям. Можливо все це не так, тоді чому матюкатись «ультраси» продовжують, а дякувати бояться? І хто, тоді, виходить, замовляє музику на певних секторах?

Дуже хотів би помилитися. Дуже хотів би переконатися, що справжні «ультраси», які заслуговують на повагу, не матюкаються у присутності своїх батьків і своїх дітей (у кого вони є).

Ви розумієте, що про організацію сімейного сектора на стадіоні можна буде говорити лише після того, як трибуни назавжди будуть очищені від колективних матюків. Або так – або так. Вибирайте.

І останнє. Вчора на матчі «Динамо-2» - «Металург» (Запоріжжя), який пройшов на базі в Конча-Заспі, колишній міліціонер-невдаха спробував організувати бійку, привізши туди групу любителів «махачу». Коли не вийшло, як завжди втік.          

Вчорашній матч на стадіоні імені Лобановського не відносився до числа складних щодо організаційних питань. Проте знову мали місце проблеми, із якими намагаємось оперативно щось робити. Перша - несправність турнікетів на верхньому виході і відмова пропускати через нього людей із абонементами. Друга - нахабний штурм т.зв. "ультрасами" центрального входу із перестрибуванням через турнікети.

Було б найпростіше сказати, що за усе це відповідає служба охорони клубу на чолі із генралом Старовойтом, який не є, не був і не може бути моїм підлеглим. Але це не наш шлях, оскільки із подачі окремих осіб за усе в клубі тепер відповідаю (принаймні перед уболівальниками) саме я. Тому у найближчі дві доби будуть знайдені винуватці того, що сталося і зроблено усе, щоб це не повторилося. Дозвольте не називати імен покараних, оскільки є корпоративна етика.

Звертатися до доброї волі "ультрасів" можна звичайно. Та чи в стані вони очистити своє середорвище від... навіть не знаю як назвати? Вчора із секторів ультрас знову прозвучав заряд "х...й паложім". Було чути, що його підхопили дуже неохоче і прозвучав він на кілька порідків тиихше за інші. Думаю, що це свідчить про те, що значній частині "ультрасів" самим незручно за такі, з дозволу сказати, "заряди". Усі переконгалися, що і без "х...й паложім" підтримка "ультрасів" виглядає цілком нормально. Запитання - кому це треба? Звичайним "ульрасам"? Навряд. Тоді кому? Навіщо одним "зарядом" псувати загалом приємне враження від секторів? То може розберетеся між собою самі?

Що стосується стрибання через турнікети, то спробую зробити все від мене залежне, аби вже у четвер нікому стрибати не хотілося.

Ще раз прошу вибачення за верхній вхід.          

Одним із найчастіше вживаних звинувачень щодо роботи із уболівальниками є продаж квитків та прохід на стадіон. Щодо продажу квитків, то нині працює дві каси на верхніх воротах і вісім кас на нижніх. Черг і натовпу немає. Прохід на стадіон здійснюється через турнікети на верхніх та нижніх воротах. Турнікети працюють таким чином – піднесений глядачем квиток із штрих кодом сканується після чого запалюється зелене світло і можна проходити. Такі турнікети вже багато років працюють на вокзалах та у великих видовищних закладах.

Читати повністю →

У пятницю в Харкові на матч збірної України прийшло трохи більше половини стадіону. За рівнем гри матч був привабливим - Україна проти чемпіона Америки. Афіші були по усьому місту. Телебачення і увесь інтернет гру рекламували. Новісінький стадіон готовий прийняти Євро-2012 створив усі умови - зручні каси, затишні криті трибуни із новенькими сидіннями, ччудові проходи на сектори, скільки завгодно туалетів. Час гри - вечір перед вихідними. Метро поруч. Погода просто диво. Студенти із канікул повернулися. Чого ще? А стадіон таки не заповнився.

Читати повністю →

Спочатку про історію питання. До дня презентації нового логотипу слід було терміново поміняти усі старі логотипи на нові. На щастя, ми встигли. Про те, який обсяг роботи довелося виконати за короткий термін, ми не розповідали, бо знали, що все одно ніхто не подякує.

Так і сталося. Одразу після презентації нам було сказано, що нове лого на колонаді стадіону імені Лобановського не точно відповідає задуму дизайнерів. Ми пояснили, що зробити кращий варіант ми на той момент просто не встигали. Тоді, аби показати, які ми нікчеми, один вигнаний свого часу із роботи у міліції мужчинка, який називає себе усюди лідером фанатів, хоч ним не є, кинув заклик – зберемо гроші поміж собою, замовимо нове лого і подаруємо його клубу, у якому працюють отакі-сякі.

Знаючи, що ентузіазм більшості крикунів закінчується одразу, коли треба заплатити власні гроші, я жодної секунди не сумнівався, що нічого вони не зберуть, нічого не виготовлять, нічого клубу не подарують.

Тому клуб сам замовив нове лого для колонади і оплатив його виготовлення. Тепер той самий мужчинка та кілька його знайомих сповіщають про це нове лого як про своє велике досягнення. Про те, скільки вони зібрали грошей, ясна річ, мовчать. Тому хочу звернутися до тих, хто ці гроші тому мужчинці таки здавав. Вимагайте у нього гроші назад. Тому що нове лого повністю оплачене клубом.

Це просто наша робота, яку ми спокійно робимо у рамках наших можливостей, враховуючи побажання уболівальників.   

Притулок негідників

Відому фразу про те, що «патріотизм є останнім притулком негідників» було сказано ще 1775 року у Великобританії. Можливо тому ця країна досі є однією із найбагатших у світі. Ми до цього ще не дозріли. Ми цитуємо Семюеля Джонсона, боячись сказати це саме від власного імені. Саме тому так і живемо.

Читати повністю →

Мовознавці стверджують, що кожна із людських спільнот має свій особливий код спілкування. Мова ніби та сама, але за окремими словами легко відрізнити свого від чужого. Той, хто каже що «уголовноє дєло возбУждєно», а не «возбуждєнО», позначає цією помилкою свою належність до касти прокурорів-суддів-слідчих. Той, хто замість «алкогОль» каже «Алкоголь» позначає себе як медичний працівник. Назвавши футбольного воротаря «воротніком», ти одразу ж показуєш себе «людиною футболу». І так далі, і тому подібне. Це усе коротко називається тепер професійним «сленгом» і цілком має право на існування.

Інколи, у виключних випадках слова із «сленгу» стають загальновживаними. Так сталося на території колишнього СРСР у 1953 році, коли із тюрем за «ворошилівською амністією» було одночасно випущено кілька мільйонів в’язнів. Разом із ними до мови прийшло багато нових слів.

Наприклад, слово «придурок», якого до цього не було ані в російській, ані в українській мовах. Були слова «дурак», «глупєц», «болван», «крєтін», «дурень», «бовдур» ті інші. А от слова «придурок» не було. «На зоні» цим словом позначали зека, який влаштувався на легку роботу, тобто «придурився». Почувши це слово від колишніх зеків люди, які не були ув’язненні, поступово ввели «придурка» у розмовну мову, не здогадуючись про справжнє, первісне значенні цього слова.
Навіщо я про це пишу? Відповідь проста – мова вітчизняної спортивної преси на гектар відгонить тюрмою. Почнемо із ледь не канонізованого слова «фарт», про тюремне походження якого я повідомив у 2005 році Олега Блохіна, після чого він кілька років від вживання цього слова утримувався. Невже немає інших слів, якими можна назвати удачу? Скільки завгодно що українською, що російською. До того ж «фарт» англійською (to fart) означає «пердіти».

Поїхали далі. Це добре, що нинішні футбольні журналісти не сиділи у тюрмі. Але це не звільняє від потреби знати, що слово «зав’язати» у значенні «закінчити» є виключно тюремною «фенею» і вживати це слово у товаристві не судимих людей є непристойним. Або фразеологізм «от звонка до звонка», який наші журналісти вживають чи не щодня. Шановні, це не про шкільний дзвінок, а про той, який дзвенить, коли відкриваються двері тюрми (сигналізація). Від дзвінка до дзвінка можна лише відбувати строк ув’язнення і більше нічого.

Це перші приклади, які згадалися, бо від них нудить у текстах наших журналістів. Окрім тюремної, у наших спортивних публіцистів є ще кілька мовних проблем. Так одне популярне футбольне видання аж пищить від задоволення, коли у футбольному контексті виникають слова схожі на слова «жопа», «очко», «х…й» і так далі. Що це? Думаю, що дитинство. У віці від двох до п’яти років діти думають що слова «піська» чи «какашка» смішні самі по собі. Після п’яти років ці слова у нормальних людей вже не повинні викликати реготу. Бо ж повиростали ніби. Але це я відхилився від тюрми. Хоча ті, що люблять всунути в текст «піську» чи «какашку» так само хворіють на «фарт», «зав’язування» та інші тюремні слова.

Причина? Думаю це йде від бажання автора здаватися більш футбольним, ніж він є. У футбольних роздягальнях теж існує свій «сленг» з усякими «красавцами», «хітрованами» і т.д. Чим розумніший футболіст, тим менше він таких слів вживає. Ті ж самі Ребров та Шовковський говорять практично літературною мовою.

Раніше журналісти витягували футболістів на свій рівень, змушуючи їх розмовляти нормальною мовою. То чому ж тепер наші футболісти разом із журналістами говорять як зеки? Може не знають просто, що означають окремі слова та вирази? Якщо так, то нагадую і прошу більше цих слів та словосполучень не вживати.                      

На футболі у Харкові загинув глядач. Це трагедія страшніша за усе, що може бути. Це попередження для усіх, хто важає нормальним насильство на трибунах. Сподіваюся, що після цього багато гарячих голів охолоне, тому що є речі головніші за футбол, політику і т.д. Це людське життя, якого не повернеш.

Вищесказане, гадаю, не викличе заперечень. Я не хочу нічого з цього приводу коментувати. Мені просто цікаво, що трагедія у Харкові пройшла повз усі наші ЗМІ. Не було обговіорення на прямих ефірах у телестудіях. Мовчать численні спортивні та футбольні сайти, обмежившись офіційною заявою ФК "Металіст". Нема що про це сказати? Чому ті, хто із задоволенням обговорював кожен синець людини, побитої, скажемо так, на іншому стадіоні, робив із цього політичні та інші висновки тепер мовчать? Не було команди?

Людину вже не повернути. Та хіба ця смерть не є приводом для всеукраїнської розмови про безпеку на стадіонах, про поведінку агресивних уболівальників? Я нічого не стверджую і нікого не звинувачую. Мені просто цікаво, чому усі мовчать?      

Днами вийшов друком вже четвертий динамівський щорічник. Це практично енциклопедія клубу. Там абсолютно вся інформація по сезону - кожен матч, кожен гравець, кожен тренер. Над його випуском працював колектив нашого інформвідділу. Коли я це задумав, хотів щоб було так, як у всіх великих клуів - такі щорічники виходять по усьому світу. Хотілося б знати думку уболівальників "Динамо" з приводу цього видання. Що подобається, що ні, що зайве, а чого не вистачає. Це ж зроблено саме для вас. Буду радий, якщо будуть відгуки на новий щорічник. Можливо, є такі, у кого є усі щорічники, які ми випустили. Повірте - виглядає на книжковій полиці не гірше ніж ті видання, що робить фірма Артема Франкова. Недолік - мяка обкладинка. Перевага - відсутність примітивних коментарів російсько-петеушною мовою. Заздалегідь дякую за обговорення.