Пользователи → Shved → блог

Колись давно в спортзалі однокласник спитав мене: «Ти ось ту вагу піднімеш?» Вага була солідна, але я її вже не раз брав, тому і відповів: «Та запросто!» Підійшов до штанги потягнув її нагору, а вона, зараза, впирається, я її - вгору, вона тягне вниз, піднявши трохи вище пояса, я впустив її, і штанга глузливо бабахнула об підлогу. Стою чухаю потилицю і починаю розуміти що таке адекватне налаштування, правильна підготовка на здолання ваги.

Я думаю що серед усих збірних у Данії нема такої ваги (збірних), які б наша дружина не могла подолати, треба лише зробити правильні висновки з першого матчу і адекватно підійти до наступних.

 На мою думку вчора наша збірна вцілому переважала чехів за показниками індивідуальної майстерності та командних дій, при цьому збірна України намагалася переграти суперника по всих статтях (пресинг, утримування м’яча, індивідуальні протистояння один в один, вивільнення з лабет пресингу суперника, кількість ударів по воротах, тощо), але не знала навіщо то треба. Наша територіальна та ігрова перевага замикалась сама на себе, претворюючись в самоціль і не несла великої загрози для воріт суперника. Чехи ж навпаки добре знали чого вони хочуть, тож не стали протистояти нам по всьому спектру футбольних достоїнств, дарма витрачати зусилля, а зосередились на обороні, на руйнуванні українського конструктиву і на зрячому пошуку, вичікуванню свого шансу в атаці.

В шахах є таке поняття, як форсований варіант – це комбінація, коли ходи передбачувані, легко читаються і вимагають від суперника однозначних відповідей, слідування яким часто в кінці веде до поразки, але відхід від них веде до негайної поразки. Під час форсованого варіанту активна сторона весь час на хід попереду, прикладом такого варіанту слугує гольова комбінація у фінала КВК 1986 року, після якої Олег Блохін забив гол:

http://www.youtube.com/watch?v=Lu-nkNwnY5M

Чехи форсованих варіантів дочекалися двічі, а наші лише один раз.

Що треба зробити, щоб наша команда не загрузала в чужих редутах? Треба всім підняти голову і «включити світло».

От скажімо Морозюк, вміло прикриваючи корпусом, стягує навколо себе кілька суперників і може утримувати м’яч, що похвально, а потім сміливо йде в обіграш на 3-х чоловік – молодець, нікого не боїться. Ось тільки для чого то робиться? Ситуація дуже нагадує ту, що часто повторюється в київському Динамо, коли, скажімо, Гусєв і Данило стягують на себе по 5 гравців, а потім дрібними стіночками намагаються прорватись через буреломи і частоколи ніг, вгнувши голову і нікого навколо не помічаючи. Так часто було у матчах з Брагою та інш. А треба «включити світло», тобто подумати про те, що якщо біля двох чоловік на невеликому (3х5) клаптику поля зібралося пів польового складу суперника, то значить десь є на полі пустота та існує тотальна чисельна перевага нашої команди, залишається негайно підняти голову і перевести (або самому, або через партнера) м’яча туди, де може включитись форсований варіант, а не вперто вгризатися в бетон. Я не кажу що треба відмовитись від флангових проривів, але треба постійно шукати кращі варіанти.

Ярмоленко, Коноплянка власне уміння витрачали на те, щоб не загубити м’яча під пресингом суперника, а не на загострення ситуації чи пошук форсованого варіанту. Правда треба, щоб і партнери  допомагали. Футболістам без м’яча треба активніше пропонувати себе, щоб суперники не могли все передбачити, а партнер міг вибрати краще продовження.

Одним словом, треба безперервно читати і передбачати наперед ситуацію, постійно тримати ворота в полі зору, тоді можливо ефективно запрацює, наприклад, гармата Ракицького.

От як відбувся гол у ворота чехів? Кравець відібрав м’яча і створилася ситуація сприятлива для форсованої комбінації. Кравець міг і сам спробувати прорватись через захисників, або одразу пробити, але, оцінивши ситуацію, він на блюдечку виклав м’яча Білому, той міг віддати пас в центр, або згарячу вдарити, але він теж оцінив ситуацію, тримаючи в полі зору ворота, і холоднокровно поклав м’яча із точки в точку.

Треба пам’ятати, що такі моменти будуть завжди з любим суперником і траплятимуться обов’язково до останніх секунд, треба лише активно їх шукати, створювати, чекати і, якщо трапилась нагода, бути готовим реалізовувати їх. Проти лома гострих атак, контратак і стандартів безсильна будьяка збірна, просто гостроту треба створювати, без неї нічого не можна виграти.

І останнє: відчай, безнадію, психування, спори з арбітром треба залишити суперникам і не тільки сьогодні, а на все життя, що залишилось. Всю енергію, емоції треба пускати на зусилля та дії, що направлені на перемогу.

 Перемога і удача любить сильних, тож будьте сильними, наші дорогі українці.

Надихнули мене написати цей блог tucha своїм "Мурашки по коже", anibiks "Гимн Болельщиков" та коментар vist_old'a який зокрема сазав: "...мне кажется, что гимн должен быть певучим, тем более у нас и нация певучая:) что-то типа "розпрягайте хлопці коней" ну и так далее, так, что-бы можно было "затянуть", а не прокричать... и хорошо бы на родном языке".

Отже, Roma – це Рим по нашому, місто, яке має однойменну футбольну команду Рома.  Рим - серце, основа Римської Імперії в давнину, і - серце Італії сьогодні.

Київ – серце великої держави Русь в давнину і серце держави Україна сьогодні, теж має видатну команду, з великою історією – Динамо. У великої команди все має бути прекрасне: гімн, стадіон, вболівальники, футболісти, перемоги.

Коли я слухаю гімн Динамо про гладіаторів (пісня хороша, але явно не для хорового співу) на стадіоні і чекаю кілька хвилин, щоб разом із парою сотень фанатів прокричати «Динамо-Динамо! О-О-О-О!», потім знову слухаю і чекаю кілька хвилин для того, щоб знову твердо заявити: «О-О-О-О!», я замислююсь, а що там у Роми співається і як все те в Римі робиться?

І ось нарешті, озброївшись Гуглом і таким же грізним онлайн-перекладачем, поринув у «павутиння» і вийшло в мене щось таке:

Рома Рома Рома

Серце цього міста

Одна велика любов

Де так багато людей

Що дихають тобою.

Рома Рома Рома,

Дозволь нам співати

І наши голоси зіллються в хор

Із сотень тисяч людей

Закоханих у тебе.

Красиві вірші, а сам спів цілого 72-тисячного стадіону, музика -  взагалі викликають мурашки по тілу, особливо вражає кульмінація співу коли на кілька секунд затихає супровід і весь стадіон разом грамотно переходить на іншу, більш високу тональність! Всім раджу подивитись і послухати, щоб мати якісь зразки перед собою. Ось відео:

http://www.youtube.com/watch?v=DcXNlsdCISM&feature=related

Українці, як і італійці, один з найспівучіших народів світу і в нас є талановиті поети і композитори. Можливо варто ті кошти, що Ігор Михайлович гатить на зміну емблеми, пустити на написання гімну для Динамо, справжнього великого, достойного для співу талановитого українського народу. Конкурс дорогий призначити, і я не сумніваюсь, що будуть написані шедеври. Можна без конкурсу, але доручити написання гімну творцям світового масштабу, таким наприклад як Ю. Рибчинський, а не якимось заїзжим гастролерам на зразок Корням-Звєрям-Грєнкам-Слівкам. А ще можна найняти «масовіков-затєйніков», які б навчили стадіон співати разом. Часу мало – вже скоро Олімпійський відкриється! А його місткість приблизно така ж як у Олімпійського стадіону в Римі.

Тож чи скоро почуємо, як співають разом наші 70 000 глядачів на матчах за участю Динамо? Бо на збірній, думаю, точно почуємо - гімн України тепер усі знають.

-->

Безумовно не всі в Москві погоджувалися з офіційною точкою зору на діяльність В. Лобановського, але й на амбразуру на його захист, як то робив Валерій Мирський, мало хто кидався. В таких умовах наслідувати В. Лобановського було не просто. Тому з тодішніх публікацій мені одразу впали в око не традиційні для Москви методи тренувань, постановки гри у Юрія Сьоміна. Правда тренував він тоді Памір з Душанбе у 1-й лізі, а там то було простіше робити. Отож з тих пір я почав слідкувати за роботою Ю. Сьоміна, що не побоявся в ті часи взяти на озброєння методику Лобановського.

Простіше стало писати об’єктивно про В. Лобановського вже після розпаду СРСР з його «направляючою і спрямовуючою силою». Тож пропоную прочитати статтю з незначними моїми скороченнями, яку опублікував український спортивний тижневик «Футбол ХХІ века» у 13-му числі за грудень 1997 року.

КТО ЕСТЬ КТО

22 российских тренера получили лицензию высшей категории и право тренировать ведущие клубы Европы. Первый этап лицензирования проходил в Москве, а вторым – была предусмотрена Италия. В связи с этим событием небезинтересны заметки Сергея Микулика, опубликованные в московском издании «Футбол Review».

Дожили: тренеры наши в Италию ехать отказываются. Сам Вячеслав Иванович Колосков жалуется на будущих обладателей первых российских тренерских лицензий: им, говорит, в Италию поездку пробили сколько согласований разных было, а народ отказывается. Их кроме своих шести-восьми-двенадцатых мест, ничто и не интересует – делает суровый вывод президент.

Однако, Вячеслав Иванович, зря вы так. Наш тренер, он командою своей живет. И с командой. И в Италии там какой-то работать не собирается. Потому и не интересна она ему по большому счету совсем. В той же Италии минувшим маем финал Лиги чемпионов проходил, а у наших команд в это время перерыв наступил – сборная, тогда еще Романцева, начинала усиленно готовиться к занятию последнего места в своей подгруппе. У команд перерыв, а не у тренеров. Поэтому, наверное, один лишь Семин тот Рим себе и позволил. Интересуется человек по поводу международного футбола – потому, наверное, так часто в Европе играет. И не безуспешно….

А нужно, наверное, не  в Москве торчать, а взять билеты до города Киева, вооружиться ручками и тетрадками, и были бы присутствующими коллеги  на практическом занятии под названием: «Достижение нужного результата на фоне общей утомляемости футболистов». А там, глядишь, и с самим Валерием Васильевичем пообщались, вот и было бы обучение.

Лобановский всегда был щедрым на уроки. Последний из них российским своим коллегам маэстро подарил летом 1990-го года, когда отчитывался о проделанной работе в ходе подготовки к финальным играм чемпионата мира и выступлению в нем. Детальным был отчет, с анализом причин собственных неудач и приоритетными направлениями развития футбола в ближайшем будущем. Однако идеи Лобановского о будущем никто не слушал, я уже не говорю – записывал, несколько десятков тренеров тогда набились в зал с целью: во-первых увидеть склоненную голову мэтра, во-вторых попытаться узнать имя преемника. Первую коалицию возглавлял прямой предшественник Лобановского – Малофеев. Раз восемь он возбужденно вскакивал с места, заявляя, что никак не может уловить в словах Лобановского мотивов покаяния. Успокоился Малофеев, только когда Лобановский сказал ему с трибуны, что ошибся Эдуард Васильевич адресом: каются в церкви, а тут  - отчитываются о сделанном.

Лобановский отчитался, сделал Киев еще раз чемпионом Союза и подался себе в Эмираты, оставив возможность грешить и каяться тут многим, из которых каждый второй считал себя Лобановским, а то и более крутым, и нагрешили они достаточно пристойно, в лучшем случае, сумев дотянуться до неудач Лобановского образца года выезда. Да только никто не мог объяснить ее так, расширенно и концептуально. И никто не взял на себя и половину ответственности за все провалы сборной России в девяностых – мода валить все смертные грехи на футболистов пришла уже после отъезда Валерия Васильевича.

 А с нею подвалила мода на новых российских тренеров – тех самых, которым Италия имени Колоскова по барабану, они в ней все равно ничего не рассмотрят, и команды их как были убоги, так и останутся, хоть всю стену дома лицензиями обклей. Они, правда, в сентиментальную минуту могут с пафосом воскликнуть: «Да я же поднял футбол в таком-то регионе!», не добавляя: «При мне же он там и загнулся».

 И достижения Лобановского за период его отсутствия псевдоколлеги пошли переосмысливать: из него сделали системного тренера и имя почти не вспоминали без соседства с именем Щербицкого. А в нынешних условиях общего развала – что в России, что в Украине – что бы он сделал? Выиграл бы свой чемпионат Украины – это понятно. А в любимом своем международном масштабе?

И вот Лобановский возвращается, и сразу становится ясно, кто в футболе он, а кто – другие.

Вот дает Валерий Васильевич интервью после трагического по своему матча с «Ньюкаслом» (речь идет о киевской встрече). И поздравляет англичан со счастливым для них стечением обстоятельств. А корреспондент ему спасительный вопрос стремится подкинуть: а возможно все произошло потому, что ваша команда не до конца выполнила установки? Нужно было видеть в этот момент тренера: «Моя команда, молодой человек, всегда выполняет установки на игру до конца».

 Какой-то не наш он человек, Валерий Васильевич.

Разве можна, особенно на фоне телекартинки, представить себе Лобановского, который на трех пресс-конференциях после трех матчей чемпионата Европы поливает грязью своих игроков?

А Лобановского к которому группами отказываются ехать в сборную?....

Или просто Лобановского, который ругался матом где-то в Махачкале? Вот интересно, покаялся ли где-то после сделанного Эдуард Васильевич?

Когда Лобановский уезжал, большинство в сравнении с ним имели проигрышный вид. Когда Лобановский возвратился, они уже имеют просто карикатурный. Только смеяться почемуто не хочется.

Как это Валерий Васильевич говорил? «Сначала  - организация дела, потом – организация игры». И его команда, коль он так говорит, не встретится с полем, несовмещенном с трибунами или с низкими воротами. Разве что на выезде, но дома – никогда.

Нечего нам профессионализму итальянскому учиться, совсем пока еще это не для нас. К тому же Парма проехала мимо четвертьфинала Лиги чемпионов, а «Динамо» Лобановского – уже в весне, да и из какой группы! Олег Иванович Романцев в интервью «Известиям» так отреагировал на вопрос об оценке успехов в Лиге Лобановского:  спартаковский рекорд 95-го киевлянам все равно не повторить. Да, рекорд с помощью поляков с норвежцами – это, несомненно, здорово, вот только с «Барселоной», которой Киев семь мячей в двух встречах отвез сухих, у «Спартака» в предрекордный год как-то не сложилось, 1-5 вроде на «Ноу Камп». А где сейчас там в таблице «Кошице»? Ах, совсем без очков….

 Ехать ближе нужно было – к Учителю, пока он практикует. А лицензии – Разве они убегут от тренеров?

Лицензирование закончится, наступит предсезонье, затем сезон, а с ним жалобы на поля, стоны из-за календаря, проклятья погоды, анафема судьям – все, как и должно быть быть на обочине настоящего футбола.

В мене був друг, з яким у нас на протязі десь 15 або й 18 років відбувалися гарячі дискусії навколо постаті В. Лобановського. Ті дискусії затихали під час успішних сезонів для В. Лобановського і розгоралися з новою силою під час невдалих років. Головним постулатом дяді Пєті (назвем так мого друга) було твердження, що В. Лобановський тренер слабенький, в кращому разі міцний середняк, але аж ніяк не видатний і не геніальний спеціаліст світового рівня (моя позиція).

Одного разу, десь роки через 2-3 після розгрому Барселони в двох матчах з рахунком 7-0 здобутого Динамо, яке Лобановський зумів підготувати в умовах тодішнього рівня ЧУ, знов виник серйозний диспут на «повишєнних тонах». Прийшов я додому, а моя дитина питає:

  -    Тату, чого ти такий розстроєний?

І я раптом згаряча порушив своє правило, за яким батьки не повинні перекладати свої проблеми на дитячі плечі, коротко розповів про суть нашого протистояння з дядєю Пєтєю.

Моя дитина, задумавшись, мовила:

-        Не дивлячись на кілька відвідин стадіону, я не вважаю себе спеціалістом з футболу, щоб давати оцінку таким особистостям як В.Лобановський. Але те, що лунало з вуст видатних людей, говорить, що В. Лобановський - величина світового масштабу історичного значення. Так то є думка найвищих спеціалістів у свїй справі з усих країн, а хто такий дядя Пєтя?

От і скажи, що то не правдивий вислів: «Вустами младєнца глаголить істина».

Не буду перераховувати всі звання, нагороди та регалії В. Лобановського, скажу лише, що він удостоєний найвищих нагород України -  «Герой України», УЄФА – «Рубіновий Орден» та ФІФА – «Орден за заслуги» посмертно.

Перед фінальним матчем Ліги Чемпіонів, що відбувся незабаром після смерті Метра, переповнений стадіон, а разом з ним десятки мільйонів телеглядачів з усих континентів хвилиною мовчання вшанували пам’ять великої людини, великого тренера, геніального провидця, що задав напрямок і влинув на розвиток футболу у всьому світі.

Ну і при чому тут дядя Пєтя? А при тому, що виникає питання: а чому у таких «дядєй Пєть»  створилася стійка негативна думка про В. Лобановського, яку ніщо не може порушити?

 Думаю з тої ж причини, з якої Шитов з БАТЕ нагородив дурниць напередодні матчів з Динамо. Ну справді не з полиці ж у потязі захисник головою вниз упав і почав нести ахінею. Насправді його виступи базувались на упередженій інформації останніх років майже всих українських ЗМІ про київське Динамо. І чому він мав тому негативу не вірити, якщо навіть друга людина в уряді Азарова публічно заявляла, що Динамо ні на що не здатне, а щось добивається лише за рахунок суддів?

Ще складніша ситуація була у В. Лобановського в СРСР.

Метрополія Москва дуже болюче сприймала успіхи українського Динамо на чолі з В. Лобановським. Ось як про це пише блогер sumo у статті «О некоторых нюансах противостояния Динамо и Спартака в 70-е годы» (повністю читайте тут: http://football.hiblogger.net/authors/sumo/464118.html):

«Московский футбольный бомонд еще кое-как смирялся с победами динамовцев, когда у их руля были московские тренеры Соловьев, Маслов и Севидов, но успехи доморощенных специалистов были восприняты с большим скептицизмом и раздражением. Скоропалительную отставку Севидова после проигрыша финала кубка 1973 симоняновскому Арарату Москва переживала особенно сильно. Лобановского не приняли за своего…..

Предпринимались и реальные шаги, чтобы как-то уменьшить успехи Киева. Так, к примеру,  принято положение, согласно которому футболисты могли переходить из команды в команду только внутри республики. Если предшественники Лобановского могли привезти Колотова из Казани или Шевченко из Баку, то теперь приходилось довольствоваться только республиканскими кадрами. Естественно на московские команды это не распространялось».

Ось що згадує Деві Аркадьєв (http://www.bulvar.com.ua/arch/2007/1/459a9c5ccc3b5/):

«……я написал для московского издательства «Физкультура и спорт» вторую книгу «Футбол Лобановского». Когда мы беседовали с главным редактором — не стану называть его фамилию, для него большая честь быть упомянутым в связи с именем Лобановского даже в отрицательном смысле — о моей рукописи, он сказал: «Дэви, вы ж понимаете, что Лобановский никакой не тренер. Он просто попал в хорошие деньги. Если бы не Щербицкий, его и близко не было бы в Киеве. Ну не может такая рукопись выйти, вы ж понимаете. — «Нет, — говорю, — не понимаю. Я считаю его тренером, который для отечественного футбола, может быть, сделал больше, чем все другие тренеры, вместе взятые. Слава Богу, Лобановский еще есть. И уверен, он еще нас порадует».
……..Рукопись пришлось забрать. Книга вышла в Киеве тиражом 25 тысяч экземпляров. Не помню, по какому поводу, поехал в Москву. В перерыве какого-то футбольного матча Володя Маслаченко брал у меня интервью, в котором я рассказывал об этом издании. Рядом находился Михаил Якушин. Выдающийся советский футболист, заслуженный тренер СССР, успешно работавший со сборной Союза, под его руководством московское «Динамо» шесть раз становилось чемпионом страны.
Володя говорит ему: «Михаил Иосифович, знакомьтесь, пожалуйста: Киев, Дэви Аркадьев». Якушин хмурит брови: «Это тот, который пишет о Лобановском? Я вам руки не подам! Расписали, понимаете ли, всяких жуликов».

Бюрократична і пропагандистська машина з усією потужністю обрушувались на В. Лобановського, використовуючи для цього будь яку нагоду. Відгуки того шквалу можна зустріти і сьогодні. Наприклад в газеті Спорт-Експрес від 01.02.2008 ( http://www.sport-express.ru/newspaper/2008-02-01/16_1) надруковано статтю, де розповідається про звинувачення Лобановського у виникненні такого явища в СРСР, як договірні матчі. У 1981 році в Києві Динамо, що йшло на 1-му місці, зіграло 0-0 з ЦСКА, що йшов на 2-му, а очолював його О. Базилевич. Так В.Лобановського і О.Базилевича викликали негайно до Москви на «килим» до Президії Федерації Футболу:

«По содержательности, принципиальности и тональности выгодно от всех прочих отличалась речь общественного обвинителя, главного редактора еженедельника "Футбол-Хоккей" Льва Филатова: "Нас тревожит их (Лобановского и Базилевича. - Прим.A.B.) сомнительная репутация. Оба ежегодно попадают в скандальную хронику. Высказываемые на совещании различные сомнительные идеи проявляются в игре команд, которыми они руководят. В их представлении все являются дилетантами. Но если "дилетанты" перестанут ходить на футбол, отпадет необходимость в таких тренерах, которые проповедуют непонятный для дилетантов футбол".

 Кореспондент сильно обурюється з дуже м’якого «наказанія» для київських тренерів і «клєйміт позором» В. Лобановського:

«Кричащее, вопиющее несоответствие, с позволения сказать, приговора серьезности предъявленных обвинений. Здесь и вред, нанесенный советскому футболу в целом и игрокам в частности, выхолащивание из футбола самого футбола, отвращение народа от любимой народом игры... Да одного только цветочка из роскошного букета хватило бы генпрокурору эпохи Сталина Андрею Вышинскому, чтобы сшить суровыми нитками дело, обвинить "врагов народа" в заговоре, вредительстве, антинародной деятельности со всеми вытекающими последствиями……

…..Путаное, противоречивое выступление Лобановского, особенно последние фразы ("Договариваться на ничью - криминал. Мы с товарищем Базилевичем не договаривались"), оставило неприятный осадок. Если б знал, что, произнося эти слова, Валерий Васильевич потупил взор, зарделся от смущения или дрогнул его голос, я, наверное, не испытал бы чувства неловкости и стыда за знаменитого тренера.»

А ось як про ці ж проблеми Деві Аркадьєв розповів в уже приведеній вище статті, згадуючи телефонну розмову з Метром:

«Была затронута и тема договорных игр, вызывающая у Валерия Васильевича понятное раздражение. Ведь его считали чуть ли не родоначальником «странных» матчей в советском футболе. Он сказал с возмущением: «Тут я бы вообще мог раздолбать своих оппонентов так, что от них бы ничего не осталось! Но нет смысла».
Когда беседа подошла к концу, я произнес: «Васильич, какое счастье, что я записал наш сегодняшний разговор. Ваши мысли очень интересны». — «Дэви, — сказал он, — так ведь не только вы записывали». — «Как? И вы тоже?». В ответ его типичное: «Не-е-ет». Я понял, кого он подразумевал, — ребят из «Конторы Глубокого Бурения», — и мы расхохотались».

Попри негативне відношення все ж чиновники змушені були визнавати силу тренера з України і запрошували його на пост головного тренера до збірної. Правда не надовго. Перший раз В. Лобановський пропрацював 1,5 роки і був з тріском вигнаний за бронзові медалі монреальської Олімпіади. За таку ж бронзу московської Олімпіади москвича К. Бєскова нагородиди орденом.

Другий раз Лобановський пропрацював усього рік. Тоді збірна розгромила потугальців 5-0, зіграла внічию на виїзді, та виграла дома на той момент у третьої команди Світу зб. Польщі, двічі обіграла фінів і лише в останньому матчі програла 1-0 португальцям за рахунок неіснуючого пенальті і не поїхала на ЧЄ 1984. За все це В. Лобановського звільнили і заборонили «пожізнєнно» тренувати будь-які збірні СРСР. Ось як писав тоді про цей перiод у своїй книзі «Шагі к істінє» згадуваний тут уже у блогах Валерій Вінокуров:

«Как это ни горько, но приходится признать: для сборной страны двухгодичный период осмысления итогов чемпионата мира в Испании прошел впустую. Из-за некомпетентного руководства она потеряла время и – что столь же невозвратимо – возможность выступать в первенстве Европы 1984 года во Франции. Некомпетентного? Конечно с формальной точки зрения я не имею права употреблять такое слово, когда речь идет о В. Лобановском – тренере с большим опытом, значительными достижениями в киевском «Динамо», наконец с высокими спортивными званиями. Но разве мало мы знаем примеров в различных жизненных сферах – науке, искусстве, производстве, сельском хозяйстве, - когда люди, имеющие руководящий опыт  и облеченные почетными званиями, не улавливают тем не менее прогрессивных тенденций, новых веяний, по различным причинам морально-этического свойства утрачивают авторитет? Увы так произошло и в данном случае. Фиаско потерпели буквально все концепции бывшего тренера сборной – ставка на оборону, приоритет функциональной подготовки игроков над технической и тактической, стремление к достижению результата любыми средствами и способами, пренебрежение зрелищной стороной игры, забвение основных принципов нашей педагогики.

Не безоснований надеясь на то, что не стихнет, а напротив наберет силу свежий ветер перемен, …мы ждем, что новые веяния проявятся и во всей деятельности сборной СССР. И во многом связываем эти надежды с ее новым старшим тренером Э. Малофеевым.

…Не из простой вежливости , конечно , он никогда не забывает в праздничных и деловых интервью называть имена своих учителей – Н. Старостина, А. Севидова, К. Бескова. Он-то как раз сумел взять у них уроки не только футбольные, но и нравственные, человеческие.

….Искренний футбол – так назвал Малофеев игру своей команды. Искренний – значит откровенный, честный, выражающий подлинные чувства.»

Що цікаво – вже через пару років «нравствєнниє» функціонери з Москви турнули «іскрєннєго» Малофєєва з поста тренера збірної, а натомість «архінєпослєдоватєльно наплєвалі на пожізнєнний запрєт возглавлять» і запросили «нєкомпєтєнтного» Лобановського керувати збірною. За чотири роки В. Лобановський вийшов на ЧС-86 з групи, виграв відбіркові турніри на ЧЄ-88 та ЧС-90 та завоював срібні медалі на ЧЄ-88. Залишається лише здогадуватись про те, чого міг би досягти В. Лобановський, якби йому, як Гельмуту Шону у ФРН, дозволили би попрацювати зі збірною 20 чи 25 років підряд.

(Далі буде)

-->

Пам’ятаю матч де коментатору допомагав Калитвинцев. Так в один з моментів, коли під час прийому від Кравця м’яч відскочив метрів на 5-7, коментатор почав емоційно запитувати щось на зразок: «Доколє?! Чи варто такого нетехнічного гравця взагалі використовувати в основі Динамо, коли він постійно демонструє брак?» На це Калитвинцев терпляче і з розумінням справи почав пояснювати коментатору і нам всім, наче Козьма Прутков: «Нє вєрь глазам своім».  Тобто: «На справді Кравець дуже технічний і грамотний футболіст, багато працює, повірте мені, я його постійно бачу на тренуваннях. Просто він знаходиться в перехідному періоді між юнацьким і дорослим футболом і вчиться пристосовувати власну техніку до жорстких умов дефіциту простору і часу,  по суті вчиться грати в екстремальних умовах. В даному випадку то був не прийом невдалий, а невдалий обіграш захисника на прийомі, з прокиданням м’яча у вільну зону собі на хід і все одним рухом. Коли він освоїться, то ми отримаєм класного форварда»

І таки так! Ми побачили короткий період щастя, коли Кравець створював моменти і забивав голи наче якийсь Рауль. От якби не та злощасна травма. Я у всіх своїх знайомих запитую: чи встиг Кравець закріпити ту гру, щоб коли повністю відновиться, знов міг заграти на тому блискучому рівні. Більшість схиляється, що так.

Худоб’як в Карпатах є лідером вже давно. Якось він отримав важку травму і коли повернувся через кілька місяців в гру, то нагадував бліду тінь від самого себе, здавалось, що то не професіонал, а аматор на полі. Пройшов час, Худоб’як відновився і знов став лідером команди, яскравим майстерним живчиком, гравцем збірної. Тобто маю надію, що Кравець ще набере свою форму. Я уважно слідкую за його діями при появі на полі і помічаю, що, не зважаючи на незадовільний стан, він намагається застосувати нестандартні прийоми і приймати неординарні рішення чого в ранній період не було. Аби здоров’я не підвело, а так все буде в порядку.

Тепер, в плані перехідного періоду, відбувається схожа ситуація з Ярмоленком, тобто Андрій намагається пристосовуватись до дорослого футболу, вчиться застосовувати власний технічний багаж до тих шалених швидкостей на яких він грає. А вміє він, мені здається, чимало. Достатньо подивитись на його дуже нестандартні і оригінальні ходи, прийоми, рішення, хай поки що невдало виконувані. Але ж Ярмоленку лише 20 і він лише трохи більше року працює в основній команді.

Що хотів би порадити молодим київським форвардам, для подальшого професійного росту, то це почитати спогади Юргена Клінсмана.

Я на нього звернув увагу ще на ЧЄ 1988. То був швидкісний, настирний, агресивний нападаючий. Коли він перебрався до Англії, то голи в нього не пішли, а його партнер бразилець (вже не пам’ятаю хто то був) не зважаючи на солідний вік забивав регулярно. У пошуках причини чому так відбувається, Клінсман почав уважно слідкувати за діями нападаючого і з подивом виявив, що висококласний бразилець (!) вже у «передпенсійному» віці залишається на полі після тренувань разом з воротарем і шліфує свою техніку (!), роблячи наголос саме на переправленні м’яча у ворота різними способами. Клінсман попросився до нього в напарники і почав працювати разом, так через деякий час результативність німецького форварда різко зросла.

Бернд Шустер перевів свого часу Вороб’я на фланг півзахисту. Тоді я подумав, що то злочин, натомість треба було підказати Вороб’ю як подолати певний бар’єр у нереалізації моментів шляхом відточування тих технічних елементів, що не виходять. Наприклад, якби після командних тренувань форвард залишався і тренував виходи один на один, то після 100, 500 чи 1000 повторів перестала б бути проблемою типова для Вороб’я  ситуація: не вміння завершити голом віхід сам-на-сам.

 Але з іншої сторони, чи має головний лікар вчити молодший медичний персонал робити уколи чи ставити банки. В першу чергу шліфування індивідуальної майстерності то є справа самих футболістів, то - їх хліб, їх професіоналізм, основа їх успіху у футболі.

 На мою скромну думку, більшість помиляється, коли каже, що Мілевський бити по воротах не вміє ні головою, ні ногою. Мілевський вміє все. Я давно за ним слідкую і пам’ятаю як він у перерві фінального матчу першого кубка Лобановського, тоді ще зовсім юний, перекидався м’ячем з Чернатом і ще одним основним форвардом. Так той форвард відійшов від них, бо надто блідо виглядала його техніка на фоні Черната і Мілевького. А от Мілевський практично ні в чому не поступався Чернату, хіба що присутня була певна юнацька «угловатость», пов’язана з великим зростом. Якщо він все вміє, то чому цього не демонструє і маже по воротах? Тому, що йому треба зробити корекцію на точність, для чого треба просто частіше бити по воротах. А для того, щоб часто бити, треба елементарно бути раніше за захисників на м’ячі. Памятаєте гол Мілевського у ворота БАТЕ? Одним рухом звільнився від захисника, другим рухом поклав воротаря, а в третьому сконцентрувались і пас самому собі і перехоплення м’яча, щоб не вийшов за лицьову лінію, і обробка, і удар у рамку. Цей, на мою думку, шедевр нагадав мені гол бельгійцям, який вивів нашу молодіжну на ЧЄ. Спільного в них те, що обидва були забиті «через неможу», завдяки максимальній концентрації всих нервових і фізичних сил. Але ж того самого ефекту можна досягти і просто перебуваючи у прекрасній функціональній готовності, а відповідно «через неможу» з’являться  ще більші шедеври. Мілевському катастрофічно не вистачає мобільності і витривалості, таких наприклад, якими нині володіє Девіч. Якщо Артем їх досягне, то всі ми будемо спостерігати за його грою відкривши рота. Згадайте як Мілевський в одному матчі ЧУ накрутив практично весь захист і виклав на блюдечку гольову передачу. Хтось скаже: так то ж в ЧУ. А Мілевський те саме зробив із захистом Рубіна, об який поламала зуби Барселона з Мессі, а ще, вийшовши років сім тому на заміну, тоді ще пацан, Артем до краю загострив ситуацію в захисті Інтера, легко його обіграючи, та посприяв тому, щоб Динамо зрівняло рахунок.  Чи можливо, щоб Артем почав «літати»?

Я спостерігаю за футболом досить довгий час і іноді виводжу певні критерії для власних оцінок, наприклад підрахувавши, що Блохін забивав в середньому один м’яч в двох матчах, я з цим коефіцієнтом і підхожу, оцінюючи результативність форвардів. У 1979 році в Японії у фіналі юнацького чемпіонату світу зустрілися збірні СРСР і Аргентини, а ще в тому протистоянні віч-навіч зійшлися лідери своїх команд Заваров і Марадона. Потім Марадона перебрався у Барселону, потім в Наполі, виграв Скудетто, Кубок Чемпіонів, Чемпіонат Світу, Золотий м’яч. А Заваров перебрався до Ростова де «покувиркавшись» з Гамулою, перебрався в другу лігу і чомусь ніхто його по дорозі не перехопив. Пізніше його таки запросило до себе Динамо і ось лише після двох з половиною років перебування в Києві Заваров «вибухнув», заграв так, що пізніше в ньому побачили заміну легендарному Платіні і запросили до Ювентуса. На початок «вибуху» Заварову було 25 років. Ось вам і критерій. Чи може спалахнути зірка в 26? Поки що такого я не спостерігав. Тобто Мілевський нині на грані: або він таки стане зіркою, або так і залишиться яскравим середняком і буде поступово готуватись до пенсії.

Я люблю вишукувати серед молоді майбутні зірки і потім слідкувати за їх зростанням. Інколи вдавалося таки дочекатись справжньої Супернової, як було із Шевченком. Тож не дивно, що Мілевський одразу впав мені у вічі. За кордоном таким моїм фаворитом став Мессі.  Мілевський і Мессі – це мої улюблені на сьогодні футболісти. Я вважаю, що Мілевський більш обдарований природою ніж Мессі, але вгадайте чия душа, чиє життя повністю і без залишку зайняте футболом, а в кого футбол займає лише частку? Мілевський і Мессі - це яскрава ілюстрація того, чого досягає футболіст, в залежності від того, якою дорогою він пішов.

Звісно можна пошкодувати, що Заваров втратив кілька років, бо із-за цього досягнув менше ніж міг би. Так само шкодую і за Мілевського, але й залишилось у нього дуже багато, бо Артем належить до тих рідкісних особистостей, що приносять перемоги у фіналах ЛЧ, ЧЄ та ЧС. І час у нього ще є, аби лише негайно і надовго взявся за розум. А критика (аби без особистих образ) хай лунає і підстьобує, бо кому багато дано, з того по-особливому і питають.

-->

Часто останнім часом, коли дивлюся на гру Динамо, то дуже нервую і думаю: навіщо все те треба, а потім коли емоції влягаються, то зявляються інші різні думки.

В Динамо завжди було важко молодим пробитись до стартового складу, бо треба володіти не меншою, а то й вищою майстерністю ніж гравці основи, де грали і грають, як правило, зірки. А як же набути кращих кондицій ніж основа, граючи в дублі та виходячи на заміну? Тому вже якщо хто й проривався, той дійсно ставав новою зіркою. Зовсім інший підхід продемонстрував Сьомін коли, наприклад, почав безперервно ставити до основи Кравця, очевидно, що не готового ще на всі 100% для 1-ї команди. В результаті цілий рік Кравець безперервно-монотонно бігав по полю, ні чим особливим не відзначаючись і збираючи критичні стріли на свою адресу. А потім був прорив, відомості про який почали поступати ще з передсезонних зборів, а у всій красі той прорив був продемонстрований у матчах з Валенсією. І яка ж печаль, що трапились на злеті форварда такі важкі травми. Маю надію, що Кравець відновиться і буде прогресувати і виросте в справжню європейську зірку.  Газзаєв пішов ще далі і почав регулярно ставити в основі вже кількох дублерів одразу. Особливо показовим є ситуація з Ярмоленком. Яких тільки «епітетів» від «доброзичливців» він не наслухався за останній рік, хоча частенько й справедливих. Але тепер стали очевидними результати тієї довіри: Андрій почав різко прогресувати і додаватиме в майстерності й надалі. Хоча очевидно для багатьох й те, що задля миттєвого ситуативного результату необхідно було ще рік тому на місті лівого атакуючого півзахисника ставити Маграо, а не Ярмоленка. Нині Газаєв ставить постійно Гармаша, на якого починає збирається «ополчєніє» критиків і, якщо залишиться тренувати команду, постійно буде йому довіряти й надалі, не зважаючи на шквал критики, на поточні часто невдалі  результати і конюктуру, бо навіть коли молоді дублери наїдаються футболу Газаєв примушує їх грати далі через неможу і саме в такій ситуації росте клас гравців і якщо ніяких «вальтів» і «зірочок» Гармаш не зловить, то перетвориться у дуже класного півзахисника. Ось тільки є одна велика проблема: Динамо з Києва – клуб, від якого вимагають результату зараз, в цю саму мить і ніхто чекати не хоче, тим більше роками.  Якщо ж залишиться Газаєв, то мені здається, він вибудує постійний кар’єрний ліфт для вихованців клубу, а як показує історія Динамо, то справжніми зірками, аж до Золотих м’ячів, справжньою основою стають лише свої. Не сумніваюсь, що у «ліфті» нагору з тим чи іншим рівнем успішності поїдуть поступово: Зозуля, Петров (з нового року), Гармаш, Калитвинцев, Ярмоленко, Кравець, Хачеріді, Коваль і «прімкнувшіє к нім» молоді легіонери: Бертольо, Анре, Гільєрме, Теміле. Щоб всі ці гравці стали фундаментом основного складу необхідний час і на жаль без втрат цього досягти не можливо. Отож, коли прийде новий тренер, якийсь прагматик, і наведе порядок в обороні та в інших ланках, то задля миттєвого покращення результатів він змушений буде спиратись на досвідчених, але не таких перспективних футболістах, а більшість з перерахованих молодщих гравців підвищуватимуть свою майстерність в молодіжному складі або по арендах. Що краще? Для мене, якби до приходу Газзаєва мені сказали, що буде так як є, то я б не погодився, але тепер коли ми влізли в цю перебудову і значна частина шляху вже пройдена, я сумніваюсь, що Газзаєву треба йти у відставку. В будь якому випадку після закінчення повного контракту ми матимемо зовсім нову команду і надзвичайно перспективну. І якщо не сам Газзаєв, то прагматик, що прийде після нього, досягне на основі капітально спаханого і удобреного грунту фантастичних результатів.