Пользователи → neseniuk → блог

Маю кілька хвилин аби продорвжити інформувати читачів сайту про реальний, а не міфічний стан справ у нашому футболі. Вам, напевно, доводилось чути у телерепортажах з футболу чи футбольних телепередачах про "мільйони глядачів", перед якими вони виступають. На жаль, офіційні дослідження телеаудиторії, за якими формуються рекламні бюджети, свідчить, що це не зовсім так. Згідно досліджень в Україні є 400 тисяч людей, готових дивитись футбол по телевізору. Але не усі футболи підряд і не усі футбольні телепрограми. таким чином реальна телеаудиторія звичайного футбольного матчу становить від пяти до пятидесяти тисяч телеглядачів. Це не стосується матчів світових та європейських фіналів, які виробляють не у нас. Окремі із цих матчів і справді збирають біля телевізорів мільйони українців. Але навіть коли Україна гратиме фінальний матч Кубка світу, чого я їй щиро бажаю, 60-70 відсотків телеглядачів продовжуватиме дивитись серіали. така сумна для нашого футболу реальність.  

Аудиторія, досягнувши якої вітчизняний телеканал стає рентабельним, тобто виходить "в нуль", становить 600 тисяч глядачів і вище. Усі канали, які не дотягують до цієї цифри, є дотаційними. Саме тому збанкрутували українські канали "мегаспорт", а за ним незабаром збанкрутують "спорт-1" та "спорт-2". Немає того числа глядачів, які б зацікавили рекламодавців. Нинішні футбольні транслятори  у особі каналів "Футбол-Україна" та "плюсів" показують футбол собі у збиток. Їхня боротьба за право трансляцій футболу є насамперед боротьбою політичною. Фінансуючі збиткові футбольні клуби головні футбольні олігархи так само фінансують збиткові футбольні трансляції. Насправді прибутковими для ТБ у нас є лише кілька футбольних подій, зокрема Ліга чемпіонів, за яку справді варто боротися, особливо коли там грає український клуб.

 Навііщо я це пишу? Щоб було зрозуміло, що із глядачами на стадіоні ситуація та сама. Що може бути потужніше телевізійної реклами? Але вона не допомагає зібрати рейтинг переважної більшості футбольних трансляцій і програм. А може телеканалам афіші по вулицях розвішувати? Запропонуйте це їхнім топ-менеджерам і послухайте відповідь.

Причини  низької відвідуваності набагато глибше, ніж старі непристосовані стадіони. Новісінькі стадіони у Донецьку, Харкові та Дніпропетровську також заповнюються лише кілька разів на рік. Чому суперсучасна Донбас- арена, де грає клуб, який пропагують "за останніми супертехнологіями", де є усе, що лише заманеться, не збирає повні трибуни?

Ми з вами розуміємо, що винний у цьому Несенюк. Тільки не кажіть про це донецьким. Добре?          

Більшість наших проблем виникає через нестачу інформації.

Сівши відповідати на ваші коментарі я зрозумів, що ті, хто насправді прагне спілкування, а не ті, хто бажає просто посваритися, задають одні й ті самі питання. Гадаю, що причина - відсутність повної інформації або небажання її одержати. Тому вирішив коротко пояснити чим я займаюсь у "Динамо" і поза "Динамо" щоб запитання були в тему.

Отож. Моя робота в "Динамсо" складається із таких напрямків.

Перший - друковані видання клубу. Програмки, клубний журнал, щорічник. Усе це я ретельно редагую вже багато років. Особливих нарікань не було, хоча є куди рости. Працюємо над цим.

Другий - офіційний сайт клубу. До нього багато нарікань. Але не усі розуміють, що офіційний сайт може давати лише достовірну інформацію, яка підтверджена документами і повноважними особами. Тому сайт запізнюється із деякою інформацією. У жовтні у нас буде оновлений сайт. який, як нам обіцяють, буде на якісно новому рівні.

Третій - робота із ЗМІ. Це аккредитації, прес-конференції, відкриті тренування, організація інтервю, онлайнів і таке інше. Тут більшість проблем закриває досвідчений Олексіій Семененко, якого ви маєте знати.

Четвертий - реклама та її супроводження. Організація телетрансляцій, договори із каналами, виготовлення квитків та абонементів і т.д. Остаточні рішення по рекламі приймаю не я. Я лише рекомендую із правом дорадчого голосу.  

Пятий - квиткове господарство. Реалізація квитків. ціни, пільги, знижки, запрошення тощо. Остаточні рішення тут теж приймаю не я, але намагаюся на це по можливості впливати.

Шосте - організація матчів. Сценарій, узгодження із УЄФА посекундного графіку, завдання дикторам та ведучим і багато іншого.

Сьоме -  організація роботи із гллядачами. Екскурсії на стадіон, виїзди представників клубу, гравців та тренерів до шкіл, лікарень, інтернатів. Зустрічі гравців та тренерів з уболівальниками. У цьому головну роль відіграє Сергій Михайленко. Якщо раніше офіційний фан-клуб, який він очолює, займався збиранням на трибуни "фанатів" за безплатно, то тепер націлюємо роботу на агітацію серед дітей та молоді. До речі, на гру із Літексом нарешті футболісти вийдіть за руку із дітьми. Це теж було нікому не потрібно, а я в разі чого я буду винний що не так вийшли.

Моє переконання - офіційних фанатів не повинно бути. Мають бути самостійні, із якими слід вести постійний діалог. Звідси ініціатива, до якої мене ніхто не примушував. Я організував цей діалог, не підозрюючи, що Женя Щщелкунов, мяко кажучи, не зовсім щира людина. Але діалог все одно буде. інакше не можна.  

Здається, нічого не забув.

Окрім цього я вже тридцять років як журналіст. Пишу, писав і буду писати по дві статті в день. І не лише про футбол. І не лише під своїм прізвищем. У тому ж "Динамо" багато чого виходить в пресу від людей, яким я із задоволенням допомагаю чітко сформулювати свої думки. Поки що нарікань не було. Я завжди писав, пишу і буду писати те, що думаю. Мені не соромно за кожен свій рядок. І завтра, до речі, маю написати щонайменше дві статті. Плюс у мене є дві газети, які я створив у своєму рідному місті. Одна із яких є першою у області за впливом, друга за тиражем. У вересні перша відзначатиме двадцятиліття. ЇЇ я допомагаю редагувати і регулярно туди пишу.

Тепер головне - охорона стадіону, пропуск глядачів, прибирання території, освітлення. радіозвязок і так далі до моїх обовязків не входять. Я просто намагаюся звязати зусилля відповідальних за це людей і пояснити їхні дії, коли це буває потрібно.

Гадаю, нам є про що поговорити із переліченого вище? А взагалі хотілося б спілкуватися про футбол.

Дякую. До наступного вечора. Вдень дивитися блог не маю часу.

У суботу виявилась дивна річ. Непримиренні і радикальні ультраси, яким день не день, якщо вони не запалили файєр, не прокричали хором матюків і не очистили навколишню територію «от мусаров», поводилися на грі «Арсенал» — «Динамо» саме так, як їх майже рік по-хорошому просили керівники клубу «Динамо». Виявилося, що фанатський сектор цілком може поводитись у рамках пристойності і не порушувати громадський порядок. І стюарди чомусь цього разу нікому не заважали, і жителі Донбасу залишились без подяки, і багато усього іншого.

Насправді це ніяке не диво. Просто «лідєрам двіжа» у доступній форма посянили, що тепер в разі чого ім буде бо-бо. І на секторі одержать відсіч, і за сектором, де, як подейкують, тими самими «лідєрамі» зайнялись відповідні органи згідно відповідних статей відповідних кодексів. Бо ж усіх цих «лідєров» прекрасно знають там де треба і не лише знають.

Картина не нова. Хто бував у міліції добре знайомий із майже щоденними сценками, коли «буйні» хлопці, яким «всьо пох», які «на всьо палажилі», які «вєх уроют», одразу як їх взяли за шкірку, раптом стають беззахисними хлопчиками і ниють «дядєнька атпустітє, я больше нє буду». З тими, хто кидається удесятьох на одного, інакше не буває.

Тут є ще багато тем для висновків, але після очистки від матюків велика частина «зарядів» фанатського сектора, мяко кажучи, не вражає. Ці заряди однакові практично для усіх стадіонів колишнього СРСР. Нещодавно у Казані я переконався, що «фанатські кричалки» у татар є тити самими, що і в українців, лише слова інші. То може спрямуємо нашу фантазію у інше русло? Може вигадаємо щось насправді своє, динамівське, дотепне і дошкульне. Щоб і звучало гостро, і причепитися не було до чого.

Офіційно готовий огоолосити конкурс на кращу кричалку разом із вами. Давайте пропонувати, голосувати, може й справді щось із цього приживеться і всі будуть чути, що це справді динамівці. А то оце «ми с табой (потрібне вставити) гей-гей» звучить усюди, від Бреста до Владивостока. Звісно, придумати щось своє це не морди бити і не матюкатися. Але гадаю, що ми можемо.

Занурившись у блогосферу я із подивом дізнався про кілька речей. Зокрема про те, що на цей сайт щодня (!) заходять як мінімум тридцять тисяч мешканців Києва. Якби на футбол ходив хоча б кожен другий, то стадіон "Динамо" був би завжди заповнений по вінця. На практиці це вигладає так, що людина уболіває за комунду віртуально, хоч проблем прийти на стадіон хоча б сьогодні у Києві немає. Це, до речі, і про афіші та біллборди, які я не хочу виготовляти та розвіщувати. Якщо ви, ті, хто живе у Києві і щодня заходить на сайт уболівальників "Динамо", не йдете на стадіон, то по-вашому тьотя Таня, яка побачить афішу по дорозі з базару усе кине і побіжить? Тож ганьба вам, шановні користувачі сайту. Як з вами слід працювати щоб ви пішло на стадіон? На руках вас заносити? Звідси ж і тема цього блогу.

Я вихований так, що відповідаю за свої слова, підписуюсь своїм справжнім імям і прізвищем і спокійно дивлюсь у вічі співрозмовнику. Чому я маю бути ввічливим до засранця, який заховавшись за "ніком" пише на мене усяку фігню і звинувачує у тому, чого я не робив? У часи мого дитинства такі особи писали на стінках громадських вбиралень і тікали звідти тоді, коли люди приходили робити у вбиральні те, для чого вона призначається.

Водночас я розумію, що за кількома десятками чи сотнями засранців, на сайті є тисячі серйозних людей, заради діалогу з якими я і завів цей блог. Тому відповідати тепер буду лише реальним людям, у яких є імя і прізвище. Пишіть, підписуйтесь, будемо зідзвонюватись, списуватись, зустрічатися і разом допомагати улюбленій команді. Якщо вам такі дорогі ваші "ніки", пишіть поруч свої справжні імена. Це не страшно, повірте. Коли ми жили колись без "ніків" і не боялися відповідати за свої слова, трава була зеленішою, горілка міцнішою, сонце теплішим, люди більш щирими. І "Динамо" тоді теж грало краще.

Чекаю на футболі.     

Прошу мене вибачити, але я ще не зовсім володію технікою відповіді на запитання. Поки що більшість із них риторичні - про усі названі вами проблеми я спочатку сам багато разів писав у пресі, а тепер намагаюся вирішити на практиці. Що стосується конкретного запитання про загублений абонемент відповідаю:

1. Дивитися треба і не бути роззявою.

2. У порядку виключення зателефонуйте мені 5970028 у робочий час і ми усе спробуємо владнати. 

Коли вірити кільком активним дописувачам на різних сайтах, моя робота полягає у тому, щоб відганяти глядачів від стадіону, не даючи їм потрапити на трибуни. Тож саме я винен у тому, що стадіон не завжди заповнений. Не буду нічого одразу заперечувати. Тому що аби вести насправді серйозну дискусію слід для початку домовитися про терміни. Або, як люблять казати ті, хто не ніколи служив у війську, «вивчити матчасть». Тому давайте для початку визначимо, що таке «кількість глядачів» на стадіоні.

Це лише зовні здається простим. За усю історію вітчизняного футболу глядачів на трибунах не рахували ніколи! Під справжнім підрахунком я розумію інформацію, яку надають у перерві матчу, наприклад, на стадіоні «Сан-Сіро» у Мілані. У цій інформації вказано, що за купленими квитками на стадіон пройшло стільки-то, за абонементами стільки-то, журналістів стільки-то. Виручка від продажу квитків становить стільки-то. Причому уся ця інформаці надається у перерві гри із точністю до однієї людини і до одного євро. Це можливо тому, що прибуття усіх без винятку присутніх на арені, включаючи президента клубу і почесних гостей, фіксується електронікою на входах.

У нас такого не було ніколи. Пізніше я напишу про те, як ходили у нас на футбол у різні роки. Поки ж обмежусь тим, що кількість глядачів у протоколах футбольних матчів, проведених у Києві, ніколи (!) не рахували за кількістю проданих квитків, не кажучи вже про фіксацію тих, хто реально пройшов на трибуни. Усе це завжди робилося і робиться тепер виключно «на око». Робить це інспектор матчу, який підписує протокол.

Пару років тому у Борисполі київський «Арсенал» із великим рахунком парограв «Таврії». Я був на тій грі і бачив, що трибуни були практично порожні. На одній стороні сиділи півтора десятки журналістів та кілька десятків тренерів, футболістів, та їхніх родичів та знайомих. На протилежному боці було не більше двадцяти людей. Коли я побачив у звіті, що на грі були присутні півтори тисячі (!) людей, то написав злу статтю у одну із газет, звинувативши премєр-лігу у брехні. Газета одержала листа із премєр-ліги, де такий собі пан Єфремов стверджував, що рахувати глядачів, не обовязок премєр-ліги. Після цього я особисто на різних засіданнях запитував керівників премєр-ліги, чому вони самовідсунулися від процесу? Бо ж ліга створена щоб заробляти гроші! Чому ж тоді лігу не цікавить кількість проданих квитків? Чому це не цікавить Федерацію футболу?

На жаль, так було завжди. Інформацію про виручку від квитків на матчі, наприклад «Динамо» - «Баварія» 1975 року, ви не найдете ніде. Чому так? Я не можу нікого ні у чому звинувачувати і не робитиму цього. Просто пошлюся на людей, які ще наприкінці сімдесятих років минулого століття розповідали, що гроші від квитків на футбол - це так званий «чорний нал», якому ціни немає. Якщо вказати у бухгалтерському звіті, що на гру продано триста квитків, а насправді на стадіоні було пять тисяч людей, за це нікого не покарають. Скажуть, що решта чотири тисячі сімсот пройшли без квитків, бо не вистачає контролерів. Звіти про матчі ніколи не були бухгалтерськими документами і там можна було вказувати хоч сто тисяч глядачів. Це ніколи і ніким не перевірялося. Тоді це називалося «приховування виручки». Але у радянському футболі, де футболісти вважалися аматорами і одержували зарплату як «інструктори по спорту», було стільки брехні, що на це ніхто не зважав.

Висновок - усю статистику відвідування футбольних матчів за часів СРСР можна спокійно викинути. Тому що вона або лише приблизно відповідає дійсності, або зовсім не відповідає.

Здавалося, що усе мало змінитися за часів капіталізму, коли футбольні клуби стали «професіональними». Чому не змінилося? Тому що жоден із власників наших «клубів» не заробляє на футболі. Чому - запитайте у них. Як наслідок - футболісти грають для хазяїна, а не для глядачів. Звідси і якість футболу. Але це я пішов трохи убік.

Трибуни на матчах чемпіонату України з року в рік категорично не бажали заповнюватися. Глядачі йшли лише на окремі матчі два-три рази на рік. Це щораз ставало катастрофою для тих міст, де проходили такі матчі - купа міліції, перекриті вулиці, затримка транспорту і тому подібне. Самий лише клопіт з тими глядачами!

Аби хоч як підтримати свій престиж, у багатьох «клубах» почали робити безплатний вхід на футбол або роздавати безплатні квитки. Не допомогло. Навпаки - стадіони ставали все більш порожніми. Там же, де поруч із платними були безплатні квитки, одразу ж розквітало те, про що вам могли б розповсіти перекупники під стадіоном, якби вони захотіли розповісти.

На жаль, я не керую премєр-лігою і не можу примусити клуби звітувати про реальну кількість проданих квитків. Зате мені свого час вдалося умовити Ігоря Суркіса, президента «Динамо», припинити «дарувати футбол» роздаючи безплатні квитки, і почати продавати футбольне видовище так, як це роблять в усьому світі. Саме для цього з моєї цніціативи була запроваджена електронна система продажу квитків та прохід через турнікети. Щоб було як у Мілані - повна і точна інформація про число проданих квитків, одержану виручку та кількість реально присутніх на стадіоні людей.

Чому це все не запрацювало як слід за три роки? Відповідь проста. Занадто багатьом людям була вигідна система безконтрольності, яка панувала на стадіоні довгі роки. Свій інтерес мали і касири, і охоронці, і ще багато людей, яких електроніка робила непотрібними і позбавляла певних, скажімо так, преференцій.

Перед впровадженням електроніки колеги із Москви, де це працює вже багато років, попереджали, що спочатку будуть проблеми. Але після трьох-чотирьох матчів, зрозумівши, що старе не повернеться, люди звикнуть і почнуть дисципліновано купувати  квитки і так само дисципліновано проходити через турнікети. Потрібна була лише воля і послідовність тих, хто це запровадив. У Москві це не було ініціативою однієї людини - там тероризм і вказівка суворо перевіряти на стадіонах кожного йшла із  Кремля. Окрім турнікетів на московських та інших російських стадіонах стоять ще й рамки-металошукачі. І народ приходить на футбол заздалегідь, щоб спокійно і без толокнечі пройти на трибуну.

У нас такої «вищої» волі як у Москві не виявилося. Вийшло як у приказці - ти запропонуєш, тебе примусять зробити і тебе ж покарають, що погано зробив. На словах ніхто не проти порядку з обліком глядачів на футболі. А на практиці проти майже усі. В тому числі і «фанати», яким перестали роздавати тисячі безплатних квитків, половина з яких ними ж продавалася під колонадою стадіону.

Усі вони разом (знайшли порозуміння!) намагаються переконати Ігоря Суркіса, що всі ініціативи Несенюка - це дурниця! Що треба повернутися до старих часів, забрати турнікети, продавати квитки через бабусь на вулицях і валити на трибуни натовпом.

На щастя, практика показала, що це дуже небезпечно. На матчі молодіжних команд України та Голландії, на який пускали усіх охочих аби лише заповнити трибуни і «підтримати команду», трибуни заповнили сумнівні нетверезі люди, які закидали арбітрів пляшкамиі лише випадково не втрапили нікому по голові. А то наслідки були б непередбачуваними.

Я розумію власників вітчизняних «футбольних клубів», в тому числі Ігоря Суркіса, яким прикро бачити порожні трибуни на матчах команд, які вони  щедро або не дуже щедро фінансують. І тут є два шляхи. Перший - роздавати безплатні квитки чи заганяти людей на стадіон батальйонами, як роблять це у тому ж київському «Арсеналі», приписуючи потім вигадану кількість глядачів і маючи бійки та безлад на трибунах. Другий - продавати футбол своїх «клубів» за гроші. А коли його погано купують, намагатися робити товар, тобто футбол, кращим. Звісно, покращуючи, наскільки можливо, умови для глядачів. Світовий досвід показав, що іншого шляху немає. Тренери та футболісти, які бачать навколо себе порожні чи напівпорожні трибуни, повинні шукати причину у собі, у своїй грі, на яку народ не йде, а не вимагати «краще працювати із глядачами».

Прошу вибачення за дещо спонтанний характер тексту. Але це блог і написав я ніби по-блогівськи. Якщо є заперечення чи пропозиції - давайте! Сподіваюсь що така суперечка принесе нам усім користь і, можливо, відкриє щось нове.